У Китаї відбувається щось важливе, і це має хвилювати політичне керівництво. Молоді китайці все більше схиляються до пасивного змирення, яке чудово описує нова популярна приказка бай лан («нехай згниє»). Народжений через економічне розчарування та загальне розчарування культурою жертовності, бай лан відкидає механізми повсякденного життя та закликає до мінімуму роботи. Особисте благополуччя важливіше кар'єрного зростання.
Ця ж тенденція відображена в іншому недавньому вислові: tang ping («грати мертвим») — це сленговий неологізм, що означає капітуляцію перед обличчям невпинної соціальної та професійної конкуренції. Обидва вирази говорять про відмову від тиску для досягнення високих цілей і соціальної активності, які вважаються марною тратою часу.
У липні минулого року CNN повідомляв, що багато китайських робітників змінюють стресову офісну роботу на гнучку фізичну роботу. Як пояснила одна 27-річна жінка з Уханя: «Я люблю прибирати. Оскільки рівень життя покращується (по всій країні), зростає попит на послуги домашнього господарства… Я відчуваю менше психічного тиску. І я сповнений енергії щодня».
Такі настрої називають аполітичними, водночас молодь відкидає як активний опір владі, так і будь-який діалог з нею. Але чи це все, що залишається відчуженим?
Масові протести, які тривають у Сербії, вказують на інші можливості. Протестувальники не тільки визнають, що в державі Сербія є щось гниле, але й вимагають зупинити цю гниль.
Протести почалися в листопаді минулого року в Нові-Саді після того, як обвалився навіс на нещодавно відремонтованому залізничному вокзалі, убивши 15 людей і серйозно поранивши двох. Відтоді демонстрації охопили 200 сербських міст і містечок, зібравши сотні тисяч людей, що зробило їх найбільшим студентським рухом у Європі з 1968 року.
Очевидно, що обвал навісу став лише тією іскрою, яка запалила запал накопиченого невдоволення. Повстання протестувальників охоплює багато питань, від шаленої корупції та шкоди навколишньому середовищу (уряд планує видобувати літій) до загального презирства, з яким президент Сербії Александар Вучич ставиться до громадян. Те, що уряд представляє як план виходу на глобальні ринки, молоді громадяни Сербії сприймають як обман для прикриття корупції, продажу національних ресурсів іноземним інвесторам на сумнівних умовах і поступового знищення опозиційних ЗМІ.
Але що робить ці демонстрації унікальними? Протестувальники постійно повторюють: «У нас немає політичних вимог і ми тримаємось на відстані від опозиції». Ми просто вимагаємо, щоб інституції Сербії працювали в інтересах громадян». Студенти зосереджені на наполяганні на прозорості документації щодо ремонту залізничного вокзалу Нові-Сад, на доступі до всіх документів про аварію, на знятті звинувачень із заарештованих під час першого антиурядового протесту в листопаді та на кримінальному переслідуванні тих, хто напав на студентів на протестах у Белграді.
Таким чином протестувальники намагаються запобігти процесу, який дозволив правлячій партії захопити державу шляхом контролю над усіма інституціями. Зі свого боку, режим Вучича відреагував жорстоко, але також застосував техніку, відому в боксі як «клінч»: коли боєць обіймає суперника руками, щоб не дати йому вільного удару.
Чим більше панікує Вучич, тим відчайдушнішим він стає у своїх спробах досягти якоїсь домовленості з протестувальниками. Але вони відмовляються від будь-якої розмови. Вони конкретизували свої вимоги і беззаперечно наполягають на них.
Традиційно масові протести спиралися, принаймні імпліцитно, на загрозу насильства в поєднанні з відкритістю до переговорів. Але тут навпаки: протестувальники в Сербії не погрожують насильством, але відмовляються від діалогу. Така комбінація викликає плутанину, як і відсутність явних лідерів протесту. У цьому строгому сенсі ці протести мають певну схожість з бай-ланом.
У якийсь момент, звичайно, організована політика повинна вступити в гру. Але поки що «аполітичність» протестувальників створює умови для нової політики, а не чергового варіанту тієї ж старої гри. Щоб забезпечити правопорядок, необхідно розчистити місцевість.
Це було б достатньою причиною для решти світу беззастережно підтримати протести. Вони доводять, що простий прямий заклик до закону та порядку може бути більш підривним, ніж анархічне насильство. Громадяни Сербії хочуть верховенства права без неписаних правил, які сприяють корупції та авторитарному правлінню.
Протестувальники далекі від старих анархічних лівих, які домінували на демонстраціях 1968 року в Парижі та на Заході. Після 24-годинного блокування Дунайського мосту в Нові-Саді молоді протестувальники вирішили продовжити зібрання ще на три години, щоб очистити територію позаду них. Чи можете ви уявити, як парижани прибирають після того, як поліцію закидали камінням у 1968 році?
Комусь ця політично вмотивована аполітичність протестувальників у Сербії може здатися лицемірною, але насправді вона є надійною ознакою їхнього радикалізму. Вони відмовляються займатися політикою за існуючими (здебільшого неписаними) правилами та вимагають фундаментальних змін у тому, як працюють основні інститути.
Найбільшим лицеміром у цій історії є Європейський Союз, який утримується від тиску на Вучича, побоюючись, що він звернеться до Росії. Президент Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн підтримала громадян Грузії в їхній «боротьбі за демократію», але не згадала про повстання в Сербії, країні, яка є офіційним кандидатом на членство в ЄС з 2012 року. Європейський Союз дозволяє Вучичу робити все, що завгодно, тому що він обіцяв стабільність і експорт літію, який є ключовим для виробництва електромобілів.
Відсутність критики з боку ЄС, навіть коли його звинуватили у фальсифікації виборів, неодноразово залишала громадянське суспільство в Сербії в безвиході. Тому не дивно, що сербські студенти не носять прапор ЄС. Ідея «кольорової революції», яку вперше запустили в Україні 20 років тому для «приєднання до демократичного Заходу», вже неадекватна. Європейський Союз досяг чергового політичного мінімуму.
(Project Syndicate; Peščanik.net, переклад: M. Jovanović)
Бонусне відео:
