Офіційний Белград грається з вогнем, ставить на карту останні крихти довіри, які залишилися в міжнародних відносинах, і особливо в трикутнику з Москвою та Брюсселем. З якоїсь, краще незрозумілої причини, режим у Сербії вважає, що може «тягнути за носа» як російську, так і європейську сторони, кажучи одне Путіну та його соратникам, а інше – лідерам Європейського Союзу та лідерам країн-членів.
Студентські протести, що тривають уже сім місяців у Сербії, у контактах із високопосадовцями Росії, починаючи з президента Володимира Путіна, подаються як «кольорова революція» у вкрай негативному тоні та зі звинуваченнями Заходу в її організації та підтримці.
Ці ж події пояснюються партнерам у ЄС та його державах-членах, у цьому випадку за зачиненими дверима та конфіденційно, як спроба Кремля дестабілізувати уряд у Белграді та привести до керма країни жорстку націоналістичну та проросійську течію.
За останні кілька місяців офіційна риторика режиму, посилена через ЗМІ та соціальні мережі, стала майже ідентичною лексиці, що використовується в Російській Федерації. Вражає вкрай негативний контекст, який керівні люди Сербії, їхні телевізійні мегафони та боти соціальних мереж надають так званим кольоровим революціям. Вони використовують ті ж визначення, ті ж кваліфікації та ту ж зневагу, що й у Росії.
Згаданий наратив має на меті викликати співчуття в Москві, особливо в Кремлі. Нагадаймо, що для президента Росії Володимира Путіна немає нічого такого огидного та гидкого, як «кольорові революції». Некоронований російський імператор буквально має алергію на веселі, гумористичні та креативні протести без помітних лідерів, які вимагають встановлення правової держави, ліберальної демократії, свободи ЗМІ та гарантування політичних і людських прав усім категоріям населення.
Путін неодноразово публічно висловлювався у вкрай образливій та вульгарній манері про «кольорові революції», визначаючи їх як «гібридну війну Заходу проти Російської Федерації». Після політичних потрясінь у Казахстані на початку 2022 року Путін твердо заявив, що більше не допустить спроб «кольорових революцій» не лише в Росії, а й у сусідніх та дружніх країнах.
Нагадаємо, що ключовий поворотний момент у відносинах Путіна із Заходом стався у 2012 році, коли його повернення на посаду президента після чотирьох років прем'єр-міністра супроводжувалося масовими протестами громадянського суспільства, насамперед у Москві та Санкт-Петербурзі. Путін звинуватив США та ЄС у повстанні російських громадян, які вимагали не піддавати змінам Конституцію Російської Федерації.
Беручи до уваги, що багатомісячні протести в Сербії підтримуються, прямо чи опосередковано, політичними силами та частинами суспільства, які перебувають під контролем Москви, а також те, що Кремль тримає у своїх руках частину ЗМІ та що не завжди зрозуміло, кому з частин режиму в Белграді більш лояльні, Александару Вучичу чи Володимиру Путіну, сербська влада активізувала історію про «кольорові революції», а в останні кілька днів розпочалася ще одна кампанія, близька до серця Кремля: боротьба з нацистами, а точніше, за денацифікацію.
У цьому контексті на допомогу президенту Сербії прийшов і патріарх Сербської православної церкви Порфірій. На зустрічі з Путіним лідер Сербської православної церкви без жодної провокації визначив студентський протест як «кольорову революцію» з метою переконати Москву, що Белград на одному боці та піддається атакам з боку того ж ворога, і що справедливе рівняння: ворог мого ворога – мій друг.
У короткостроковій перспективі правляча структура в Белграді стикається з набагато більшою загрозою з боку Москви, ніж з боку Брюсселя. У Кремлі вже 25 років не було зміни влади, «провини» пам’ятають набагато довше і не прощаються без великого та доброго мотиву. Саме тому Вучичу було вкрай необхідно «згладити» стосунки з Путіним та виключити можливість сприяння Москвою або її нейтралітету у поваленні його уряду.
Прогресивний уряд та підконтрольні йому ЗМІ вже 12 років прославляють Росію та Володимира Путіна, а також зрекаються Заходу та ЄС. Результатом цієї кампанії є те, що Путін є більш популярним політиком, ніж Вучич у Сербії, а більшість громадян безпомилково визнають російські інтереси та ставлять їх вище за свої особисті та державні інтереси в Сербії.
Такий тип підлеглості Москві вступив у нову фазу через наратив про «кольорові революції» та боротьбу з «нацизмом», за допомогою якого офіційний Белград хоче показати, що їхні серби — більші росіяни, ніж росіяни, а всі інші — «нацисти» або проєвропейська частина суспільства, яку потрібно «денацифікації».
Все вищесказане мало б свою логіку, хоч і дивну та люциферівську, якби представники сербської влади, як особисто, так і через емісарів, не переконували провідних людей ЄС та країн-членів, що вони змушені бути якимось «всеохоплюючим», бо, заради Бога, якщо їх усунуть від влади, до Белграда приїде команда людей, які «дійсно» проросійські та до глибини душі проти європейської інтеграції Сербії.
А саме, серед партнерів з ЄС вже деякий час поширюється, звісно, за зачиненими дверима та в конфіденційних розмовах, історія про те, що лише Вучич є справжнім бар'єром для того, щоб Сербія потрапила під повний російський вплив, і що Кремль хоче повалити уряд у Белграді, щоб посадити біля керма держави «справжню» проросійську течію, через студентські протести та демонстрації проти видобутку літію в Ядро.
Негативною обставиною для прогресивного уряду та супутньої пропагандистської машини є той факт, що, хоч і безпідставною є історія про те, що хтось із Заходу хоче здійснити «кольорову революцію» в Сербії, наратив про те, що Кремль розглядає, чи можна використати турбулентну ситуацію в Сербії, щоб фактично привести до влади в Белграді жорсткішу російську, або радше антизахідну, лінію, не є безпідставним.
Подвійна гра Белграда поки що не коштувала режиму дорого, але вона коштувала Сербії. Вона пропустила найкращі три з половиною роки процесу розширення ЄС з 2008 року дотепер і залишається практично заблокованою, поки Чорногорія та Албанія мчали до членства в ЄС.
Сербське суспільство, травмоване десятиліттям санкцій та досвідом ізоляції за часів режиму Мілошевича-Марковича-Шешеля – практично політичних батьків сьогоднішнього уряду – сприймає лише жорсткі та прямі покарання правлячому режиму як чітке попередження, не усвідомлюючи, що блокування європейської інтеграції та залишення Сербії діркою в європейському килимі – це найбільше покарання.
Ніхто в Європі не хоче карати чи дисциплінувати Сербію, але якщо вона має намір бути окремо від континенту, до якого належить, окремо від своїх сусідів, які її оточують, ніхто не буде надто схвильований, якщо вона продовжуватиме вести донкіхотські війни проти «кольорових революцій» та проводити уявну «денацифікацію», щоб довести свою лояльність Володимиру Путіну.
Результатом дволикої, дехто б сказав лицемірної, сербської зовнішньої політики є байдужість, недоречність та безвідповідальне ставлення: «Ах, ці серби, їх треба залишити валятися у власному багнюці».
Бонусне відео:
